То ли муза, то ли виски.

Я б могла присвятити тобі пісню. Але мій прекрасний слух ніяк не може зійтись з моїм прокуреним дикторським голосом. І варто просто заспівати «Океан Ельзи», як в голові з'являється лише одна строчка: «Je t`aime». І все забувається. Забувається мотив, текст і взагалі хто такі «Океан Ельзи».

Я б могла написати для тебе вірші. Але моє красномовство відторгає мою риму. Інколи буває складно пов'язати твоє ім'я з неймовірною кількістю приємних слів, але ця зв'язка вилітає у мене з голови і заплутується десь у волоссі, можливо. Щось німіє, і я умію бути собою, коли пишу щось тобі. Це складно, адже мої думки нагадають ураган, котрий змітає все на своєму шляху і, здається, навіть мене вони  вже знесли з ніг.

Я б могла присвятити тобі своє серце. Але цей скажений стук, коли не вистачає рук, щоб просто обійняти і заспокоїти його. Серце не знаючи спокою, сумує трохи, але не дається тобі - боїться кинджалів, порізів і шрамів на собі. Це змінює мене. Воно стукає, б’ється, рветься, та й ще так тремтить, що Японія може отримати не єдиний катаклізм. Це не історія, але ж це війна як третє нашестя, як віртуальна реальність, але як справжня смерть органу, котрий відбиває барабанні партії, що аж лопаються барабанні перетинки. Але ж моє серце - це не поле бою.

Я б могла сумувати за тобою. Сумувати не тільки за тобою, а ще за твоєю посмішкою та ямочками на щоках. Вони з’являються завжди коли твоє серце та душа наповнені щасливо-полуничним сиропом. Тим самим сиропом, котрим поливають наше найулюбленіше морозиво. Я б могла з тобою їсти його щонеділі. І щонеділі згадувати як добре було у суботу, а у суботу - згадувати як добре було у п’ятницю. Кожен день тижня міг асоціюватися у мене з тобою, наскільки б міцно ти зачепився за моє життя. Так же міцно як і моя звичка вмиватись зранку та пити зелений м’ятний чай.

Я б могла жити тобою, з тобою, за тобою і просто бути тобою. Але серце все так само безвокально кричить про такий страшний біль і в цей же час воно зве тебе. Воно хоче бути твоїм другим серцем, а я хочу бути твоєю душею. Тією душею, котра чекає тебе вдома. Наш зв'язок - це як таксі Київ-Бровари. Це саме «вдома» - Бровари, з яких тягнеться мислена вогняна стрічка від мене до Києва, де є ти і твої шалені амбіції, які зайняли всю площу твоєї душі. Це не геометрія, але ти забув хто ти, хто я і звідки ти родом.

Я б просто могла. Я б все могла. Не буду, доки сліпа байдужість паралізує душу. Твою. На жаль твою. Але я присвячую тобі цього листа. Коли ти отримаєш цей лист, мене вже не буде. Я вже холодна, як мій улюблений зелений м’ятний чай, що застоявся на підвіконні. Для мене ти був глухонімим, а я чекала. Ти не чув мене і навіть не намагався почути. Кохала, кохаю, більше кохати не буду. А ти замислись, можливо мне вже й немає і ти просто викинеш цей бездарний кусок паперу, що може не стало й тебе? Твоя байдужість - це не життєдайне джерело. Передчасна смерть у вигляді «пофігизма» караулить твою душу. І запам’ятай, що можна жити, а можна існувати. Ось і я не змогла жити без тебе, а існування прикінчило зовсім. Я б могла… Я б просто могла. З любов’ю,

ПЫ. СЫ. Прозовое сочинение для конкурса. Я незнаю. Возможно я не умею писать или это уж слишком ванильно, но это от души. Может судьи оценят, а может нет. Но как по мне это бред.